Великий народе великої країни й великої держави, яка існувала на цій землі з давніх-давен, яку з давніх-давен намагались і поневолити, і знищити! Чимало хто й чимало разів. І яка з давніх-давен не дозволяла цього зробити. Нікому й ніколи.
Держава, у якій почалась історія християнства Східної Європи, коли 1034 роки тому її охрестив Великий Київський Князь Володимир.
Держава, у якій почалась історія незламності, якою захоплюється зараз уся Європа й цілий світ. Це наша держава. Наша країна. Це Україна.
Історія її державотворення налічує тисячі років. Але тільки цьогоріч ми вперше відзначаємо День Української Державності.
Нам не потрібні салюти й помпа, щоб показати, яке значення має власна державність для українського народу. Сьогодні ми захищаємо її зі зброєю в руках. 155 днів поспіль. Можна сказати, що для нас День Державності – це кожен день.
Кожен день ми б’ємося, щоб кожен на планеті нарешті зрозумів: ми не колонія, не анклав, не протекторат. Не губернія, еялет чи коронний край, не частина чужих імперій, не «землі у складі», не союзна республіка. Не автономія, не провінція, а вільна, самостійна, суверенна, неподільна й незалежна держава.
Вона бере свій початок щонайменше півтори тисячі років тому. З часу офіційно визнаної ООН і ЮНЕСКО дати, коли Кий, Щек, Хорив і Либідь заснували столицю України.
Вона єдина законна спадкоємиця Київської Русі, надбань і здобутків наших правителів. Аскольда і Діра, Віщого Олега, князя Ігоря, рівноапостольної княгині Ольги, Святослава Хороброго, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, короля Данила.
Вона спадкоємиця Козацької Держави. Батьківщина Байди Вишневецького, Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика.
Вона – правонаступниця Української Народної Республіки й Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. Самостійності, незалежності й соборності, які були проголошені універсалами Центральної Ради та Актом Злуки.
Вона має багаті традиції законотворчості, писемності та дипломатії. «Руська правда», Бертинські аннали, Остромирове Євангеліє, Конституція Пилипа Орлика та сотні інших пам’яток, джерел і документів, які містять писемні згадки про нашу державу та її визнання з боку інших держав і правителів.
Вона має славетні військові традиції. Вона – батьківщина знаних воїнів, незламних борців за власну свободу й державність. На Русі, на Січі, на бойовищах Першої та Другої світової війни. У Холодному Яру, в карпатських лісах, під Крутами.
Всі етапи історії державності України, її захисту та боротьби за неї можна описати одним реченням: ми були, є й будемо!
Будемо, бо наша держава має неймовірних синів і доньок, які стали на її захист. На їхніх бойових знаменах і хоругвах майорять імена Святослава Хороброго, Короля Данила, гетьманів Сагайдачного, Хмельницького, Виговського, Апостола, генералів Гандзюка й Алмазова. Вони носять почесні найменування – «Лицарів Зимового Походу», «Січових Стрільців», «Чорних Запорожців», холодноярівців. Вони та ще мільйони інших наших воїнів боронять Україну під іменами своїх предків. З відповідальністю перед ними. І ми відчуваємо їхню підтримку. Всіх поколінь борців за самостійну Україну.
Наші бійці обороняють Україну на землі, на воді, у повітрі. Наші предки боронять її з небес. А всі вони разом – наші янголи. Наші янголи мають крила. Але під ними – зброя. Ми ніколи не дістаємо її першими. Але якщо нападають на наш дім – стоїмо до останнього. Бо, втрачаючи власну державу, будь-який народ втрачає передусім не територію. Не гектари й не квадратні кілометри суші або акваторії. Втрачаючи власну державу, народ втрачає власне обличчя. Власне ім’я. Свою самобутність, ідентичність, пам’ять, а з ними – своє серце й душу. І це для нас набагато страшніше за ворожі армії, літаки, ракети й танки.
Тому мільйони з нас готові зупиняти їх без страху. І боронити найцінніше ціною власного життя. Бо втративши те, що має для нас сенс, ми втрачаємо сенс самого життя. Бо для нас жити в неволі – це не жити. Бути залежними – це не бути. Бо несамостійна й невільна Україна – це не Україна.
Ми не знаємо слова «рабство». Воно є в наших словниках, але не в наших головах. Ми віддамо останню сорочку, віддамо все, що в нас є, за те, що є в нашому серці. Саме тому ми будемо битися за свою державність до останнього – останнього подиху, останнього патрона, останнього солдата. Тільки не нашого, а ворожого. Ми будемо жити, щоб боротись, і боротися, щоб жити. Ми не здамося, допоки не проженемо зі свого дому останнього окупанта. Ми не зупинимось, допоки не звільнимо останній метр української землі. Ми не заспокоїмося, допоки не визволимо останнє наше село, нашу останню хату, останню криницю, нашу останню вишню, нашу останню вербу!
Так буде. І буде тільки так! Бо для нас і для окупанта все це має зовсім різні, полярні значення. Те, що для них мішені, для нас – святині. Те, що для них невідомі назви на карті, для нас – місця, знайомі з дитинства. Вони виконують чужі злочинні накази, ми – свій священний обов’язок.
Ми б’ємося за різне, тож і фінал цієї битви для кожного буде різним. За значенням. І навіть за звучанням. По-русски – это провал спецоперации.
Українською – перемога у війні!
Ось чому вона буде. Ось чому буде наша держава.
З Днем Хрещення Київської Русі – України!
З Днем Української Державності!
Слава Україні!
