21 червня 2020 року виповнюється 120 років від дня народження етносоціолога, фольклориста, етнографа, культуролога, перекладача з європейських мов Катерини Михайлівни Грушевської
21 червня 1900 року у родині професора Львівського університету Михайла Сергійовича Грушевського та вчительку жіночої гімназії Марії Сильвестрівни Вояківської народилася дівчинка – Катерина, Кулюнця, як називали її найрідніші.
«Викапаний Татусь» – говорили про Кулюню Грушевську. Бажана й улюблена, «маленька Професорівна». Дівчинка мала вроджену хворобу легенів (сухоти), тому хрещення її відбулось у віці всього двох тижнів, без хрещених, кандидатур на ці відповідальні ролі просто не встигли знайти.
У 1902 році Михайло Грушевський купує земельну ділянку і зводить будинок на львівській Софіївці, де зараз знаходиться його Меморіальний музей. Саме тут минула «золота пора» усієї сім’ї: Михайло Сергійович мав змогу ефективно працювати, Марія Сильвестрівна, яка покинула педагогічну працю, могла опікуватись так званими «захоронками» або дитячими садками. І звичайно ж, багато часу батьки приділяли вихованню і навчанню донечки.
Майже щовечора в Грушевських збиралася львівська еліта – митці, актори, письменники, науковці, а іноді й іноземні гості. Катерина слухала лекції з української історії татуся, допомагала йому влаштовувати мистецькі виставки, вчилася музики, малювання, «виховувала» котика й песика. Марія Сильвестрівна добре володіла російською, французькою, англійською і норвезькою мовами, якими навчила розмовляти і доньку.
День народження Кулюні Грушевської був чи не найбільшим святом родини. Уся вілла Грушевських у Львові ставала на цей день палацом: пригощали горіховим тортом та підносили дарунки.
На триріччя Катерина отримала власний портрет, який у наші часи називають «Українською інфантою». Його автором став Іван Труш – український імпресіоніст, який прославився зокрема й портретами батьків «маленької Професорівни», Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Лисенка й багатьох інших діячів України. Дівчинка просиджувала по декілька годин у майстерні художника, та не скаржилася на незручності, адже задля неї створювали справжню красу.
Катерина разом із батьками були частими гостями у Києві, зокрема на різдвяних ялинках у Лисенків, Стешенків, Черняхівських. У чотири роки вперше побачила Венецію, проходячи щодня по 8 км та ще й «підскакуючи по дорозі». У вісім милувалася унікальними пам’ятками Риму, Неаполя та Флоренції, відбула екзотичну екскурсію на Везувій.
А ще була Криворівня, село у глибині Карпат, куди щороку на вакації приїздили усі Грушевські. Саме тут Катерина на вік пов’язала себе із народними піснями, побутом, традиціями та мудрістю… Майбутнє захоплення етнографією було міцно закріплене спілкуванням з найяскравішими представниками української еліти – І. Франком, Ф. Вовком, М. Коцюбинським, І. Крип’якевичем і багатьма іншими.
Перше серйозне випробування випало на долю Катерини 1914-го. Перша світова війна застала Грушевських на улюбленому «хутірці» в Криворівні. Через Румунію й Австрію вони повертались до Києва, де Михайла Сергійовича вже чекали місцеві жандарми. Звинуватили вченого у «шпигунстві», адже 20 років він працював у Австро-Угорській імперії. А ще в «мазепинстві», адже мріяв і все робив, щоб наблизити «кінець московської орієнтації» України.
Наприкінці листопада у розпал Першої світової війни Михайло Грушевський був заарештований та засланий до Симбірська. Слідом поїхала і Катруся з мамою, занотувавши в своєму щоденнику: «Я була ще від кору дуже слаба, лиш тиждень як вийшла з ліжка, але… то бажаня бути разом якнайскорше, не відлучатися від татуся, якесь трохи величне бажання помогти і боронити його пігнало нас в дорогу. Ми їхали з радістю».
Із Симбірську родина переїздить до Казані, згодом – до Москви. І тільки після Лютневої революції 1917-го, з падінням самодержавства, заслання Грушевських закінчується.
Разом з батьками Катерина повертається на батьківщину та потрапляє у вир подій Української революції. Вона вступає на правничий факультет першого українського університету, стає членом київської «Просвіти», видає перші публікації – політичні нариси, огляди літератури, рецензії. Свою першу статтю вона гордо підписала: «Професорівна».
Однак ці зміни виявилися нетривалими… Початок 1918 року вніс свої трагічні корективи в життя першої особи в державі – голови Української Центральної Ради – та його найближчих людей. Більшовицьке військо Муравйова знищило Дім Грушевських на Паньківській, родина опинилася на нелегальному становищі, а згодом – на еміграції.
Роки, проведені Грушевськими на чужині, стали черговим іспитом. «Ми чотири роки блукали все, жили в Празі, потім в Швейцарії, тепер 2 роки вже в Австрії», – згадувала Катерина нелегкі часи вимушених мандрівок Європою. Непрості еміграційні будні намагалися скрасити пам’яттю про минуле, родинні традиції.
Щоб якось розрадити свою самотність, адже часом «за місяць не говорила ні слова до сторонньої людини», Катерина береться за вивчення іноземних мов, зокрема італійської, іспанської, чеської, сербської та студіює право в Женевському університеті, адже так і не встигла завершити у Києві повний курс української вищої школи. За кордоном Катерина активно долучається до наукової праці. Допомагає батькові у його численних наукових проектах, захоплюється етнографічними студіями. Готує перше самостійне дослідження «Примітивні оповідання, казки і байки Африки та Америки».
Окрім цього Катерина є активною учасницею «Комітету помочі голодним українцям» у Відні, співпрацює з виданням «Борітеся – поборете», Національною радою українських жінок…
Туга за Батьківщиною і оманлива політика українізації змусили Грушевських повернутись до України 1924 року. Катерина стає секретарем Культурно-Історичної Комісії ВУАН, у 1925 очолює Кабінет примітивної культури. Розкрився талант Катерини як культуролога, етнографа, соціолога, фольклориста саме в ці роки… Щорічник «Первісне громадянство та його пережитки на Україні», що виходив за її редакцією, за концепцію та змістом ось уже понад 80 років не перевершило жодне українське видання з поля фольклору та первісної культури.
Але головним результатом самовідданої праці Катерини стало впорядкування корпусу «Українські народні думи», про який відомий художник та етнограф Опанас Сластіон писав: «Яку велику силу праці й знань Ви положили на сей прекрасний труд! Слава Вам і найщиріше спасибі скаже свідоме українське громадянство». Видання дум планувалася в шести томах, але, на жаль, світ побачили лише два.
Того ж, 1927 року, Катерина стає дійсним членом Наукового Товариства імені Т. Шевченка. У 1928 році Катерина була в науковому відрядженні від УАН за кордоном, побувала у Відні, Лондоні та Парижі.
Науковий злет Катерини обірвався у 1931 році з «почесним засланням» до Москви батька, куди й вона була офіційно відряджена «у поміч академікові Грушевському». В останні роки життя Михайла Грушевського Катерина допомагала йому в архівних студіях та завершенні наукових проектів. А в останні дні під час операцій віддавала йому свою кров, намагаючись врятувати життя найдорожчого татуся.
Після смерті Михайла Сергійовича, переживаючи непоправну втрату, всю свою енергію Катерина спрямувала на впорядкування наукової спадщини батька та підготовці її до друку – «Історії України-Руси», що вийшов 1936 року, згодом – його «Історії української літератури».
Катерина Грушевська могла б ще неабияк прислужитися українській науці, якби не трагічний поворот долі – 10 липня 1938 року за доносом колишнього викладача Ніжинського інституту народної освіти, а згодом Київського університету Костя Штепи, серед ночі її заарештовують, інкримінуючи націоналізм та антирадянську діяльність. До квітня 1939 року тривали слідство й виснажливі допити, а домівку замінили холодні каземати Лук’янівської в’язниці.
Безжальний тиск слідчих, які не вирізнялися гуманним ставленням до підсудних, та їх підступність перетворили її на «ворога народу». Не витримавши нелюдських умов, Катерина змушена була визнати свою неіснуючу провину та фактично підписати собі смертний вирок. 15–16 квітня 1939 року на закритому засіданні Військового трибуналу Київського особливого військового округу вона почула той вирок – «приговаривается к лишению свободы сроком на 8 лет».
Самотня мати, 70-річна Марія Сильвестрівна, всюди писала, шукала сліди свого пташеняти. Кожного тижня мати писала листи, переказувала гроші, слала посилки… А Кулюня долала лабіринти ГУЛАГу: Владивосток, Магадан, Женкомандировка, Сусуман, Бухта Нагаєво, радгосп Ельген. Знову Владивосток, Москва, Київ, Уфа, Павлодар…
Катерина померла в Темлазі 30 березня 1943 року, поховано її у Новосибірську. Незважаючи на спроби істориків з’ясувати ці обставини через російські архіви, – документів про її останній слід на землі на сьогодні не виявлено. Марія Сильвестрівна пережила дочку на п’ять років.
За інформацією відділу бібліотечної та краєзнавчої роботи КЗ «Черкаський районний організаційно-методичний центр народної творчості» Черкаської районної ради.
