Дорогі українці!
Сьогодні, у День пам’яті та примирення, ми вклоняємось перед усіма, хто захищав світ від нацизму. Захищав рідну українську землю та загинув у роки Другої світової війни. Ми відзначаємо подвиг українського народу та його внесок у перемогу Антигітлерівської коаліції. В ніч з 8 на 9 травня ми зустрінемо першу хвилину миру – мить падіння та капітуляції нацистського режиму.
Всього за одну хвилину можна змінити світ. Можна врятувати його. А можна – знищити. Віддати наказ на перший обстріл, наслідком якого стануть десятки мільйонів людських життів.
У цей день Україна разом з усім цивілізованим світом промовляє: Never again. Ніколи знову. Сьогодні це два найважливіших слова для історії людства та його майбутнього. І вони не можуть стати просто формальністю.
Ми всі, а особливо молоде покоління, раді жити у світі, де панує повага та рівність, де немає місця ксенофобії та расизму. І ми не маємо права забути, яку ціну заплатили наші предки, щоб українці мали можливість жити в такому світі. І не маємо права забути, що саме ми маємо на увазі, коли кажемо: «Ніколи знову». Це страшні спогади учасників війни, які ніколи знову не можуть стати реальністю.
Я процитую лише декілька з цих моторошних картин пам’яті.
«Пройшла злива з нацистських бомб. Ми вийшли зі сховища. Лікарня, де я народився, була зруйнована. Школа, де я вчився, була зруйнована. Будинок, де я жив, був зруйнований. За кілька хвилин з лиця землі стерли моє життя».
«Спалах. Ти приходиш до тями. Друг, з яким ти хвилину тому розмовляв, не має голови… Коли нас забирали на війну, я обіцяв його мамі піклуватися про нього. В цю мить ти більше не хочеш жити».
«Викладачі казали, що мій син може стати піаністом світового рівня. Він повернувся з війни без обох рук…»
«Нас посадили у вагони для худоби й відправили на примусові роботи. Зранку на роботу нас вели поліцаї з собаками. А назад у бараки – без собак. Вони знали, що після 12 годин каторги у нас немає сил, щоб навіть думати про втечу».
Голод, бомбардування, блокади, масові розстріли, каральні операції, концтабори та газові камери. Ніколи знову.
Три тисячі (з них половина – діти) заживо спалених та розстріляних у селі Кортеліси. Майже сім тисяч спалених та розстріляних у Корюківці. Понад сто тисяч страчених у Бабиному Яру. Ось чому ми кажемо – ніколи знову. Ось чому ми маємо пам’ятати, до чого призводить ненависть, агресія та божевільна ідеологія про світове панування однієї нації.
За шість років війни загинуло понад вісім мільйонів українців. У Другій світовій загинув кожен п’ятий українець.
І я не знаю, чи взагалі можливо повною мірою усвідомити ці цифри. Мільйони скалічених доль. Мільйони шрамів на землі у вигляді могил. Мільйони дітей, які більше не почують батьківську казку перед сном. Мільйони матерів, що більше не обіймуть своїх синів. Мільйони осель, у які ніхто не повернеться. Мільйони листів, що лишилися без відповіді. Мільйони ненаписаних книжок, віршів та пісень. Мільйони несказаних «Я тебе кохаю».
І все це разом – мільярди причин для людства не допустити подібного ніколи знову.
Шановні громадяни!
Зараз я перебуваю на Луганщині, у Міловському районі, неподалік села Півнівка. Тут у грудні 42-го року почалося вигнання гітлерівських окупантів з української землі. До завершення війни ще було далеко. Але наші дідусі та бабусі з кожного куточка країни боролися з нацизмом, захищали рідну землю, гинули за Батьківщину та перемогли заради нас з вами.
Щоб наступні покоління українців могли вільно жити на своїй землі, у своїй державі в мирі та злагоді.
Сьогодні наші мужні хлопці та дівчата боронять Українську державу, наш суверенітет і територіальну цілісність. Заради миру, якого ми так потребуємо. Заради процвітання незалежної України. Заради наступних поколінь.
Дорогі українці!
Сьогодні ми вшановуємо пам’ять усіх ветеранів, що протидіяли нацистам, усіх підпільників, військовополонених, остарбайтерів, бранців концтаборів, дітей війни та кожного, хто постраждав від нацистської окупації.
Ця війна принесла порожнечу в наші міста та села, в наші родини, в наші душі та серця. Ми можемо заповнити цю порожнечу молитвою за душі загиблих і закатованих. Заповнити її розповідями молодому поколінню про жахіття Другої світової задля неповторення цієї катастрофи.
Перегляньте сьогодні фотографії своїх дідусів, бабусь, прадідів та прабабусь. Перечитайте їхні листи. І без зайвих пафосу та помпи, про себе, в душі, просто скажіть їм «Дякую». Повірте, вони почують.
І знатимуть, що ми пам’ятаємо.
Ну а на цьому місці вже незабаром ми відновимо символ нашої пам’яті.
Пам’яті всіх, хто загинув за Україну.
Ніколи знову!
