14 травня 2020 року минає 100 років від дня народження Ярослави Йосипівни Стецько – української політичної діячки, журналістки, співорганізатора Червоного Хреста УПА, жіночої мережі і юнацтва ОУН, Антибільшовицького блоку народів (АБН), Першого лідера партії Конгрес Українських Націоналістів, дружини ідеолога українського націоналізму, голови ОУН(б) Ярослава Стецька, депутата Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань.
Батьки Ганни були українськими патріотами, старший брат був членом ОУН, сидів у польській тюрмі. Вже навчаючись у гімназії, дівчина стала однією з організаторів таємного гуртка – дівчата збиралися у чиємусь будинку або, коли тепло, в лісі, і вивчали історію України, а потім розказували молодшим.
В гімназії діяли суворі правила і заборони. Через багато років, в інтерв’ю Ярослава Стецько згадувала, як «одного разу вчителька ударила мене лінійкою по руці, наказавши «Мові по-польські!». Це мене страшенно образило. Я гостро відчула, що – українка. І що нас гноблять. У мені все збунтувалося».
В гімназії на загальних зборах молоді, куди прийшли і представники радянської влади, вона гучно проголосила промову про те, чому вона ніколи не вступить у комсомол. Їй було лише 18. Тоді дівчину не арештували, та вже за декілька днів священик попередив, що якщо вона не покине місто, її затримають. Анна поспіхом виїхала з міста й у 1938 році вступила до Організації Українських Націоналістів.
2 роки під іншим іменем дівчина працювала вчителем у сільській школі, водночас навчаючись у Львівському університеті на факультеті мостобудування.
Там у школі, в селі Юшківці Жидачівського району Львівської області, Ярослава Стецько не тільки вчителювала. У школі вона жила і таємно працювала по ночам в маленькому підвальчику, де була влаштована друкарня.
Підпільну літературу розповсюджували по всьому районі. Починалася вона такими рядками: «Я, воїн Української повстанської армії, взявши в руки зброю, урочисто клянуся своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю всіх найкращих синів України…».
Трохи пізніше, саме у цьому підвальчику з’явилися на світ газети «За Українську Державу», журнали «Український комар», «Повстанець» та інші. Також була референтом з питань культури міської управи. На початку 1940-х років очолювала жіночу мережу юнацтва ОУН – самостійників-державників.
Займатися такою справою було доволі небезпечно, адже за Ярославою Стецько постійно стежили.
У 1943 році у Львові її таки заарештували німці за націоналістичну пропаганду. З тюрми Ганні вдалося вийти за допомогою друзів. Вони й розповіли про «Акт про відновлення самостійності України», що його 30 червня 1941 року в Львові зачитав голова Українського державного правління Ярослав Стецько. Ганна тоді й гадки не мала, що ця людина стане її коханням, її долею.
Восени 1944 року за дорученням проводу ОУН Ганна виїхала за кордон: спочатку у Відень, потім – в Баварію, Мюнхен. Тим часом у концтаборі Заксенгаузен у бункері смерті сидів її майбутній чоловік Ярослав Стецько – німці заарештували його за відмову відкликати Акт відновлення Української Держави. Коли після звільнення Ярослав Стецько утікав з-під нагляду гестапо, його було тяжко поранено.
Саме Ганна Музика очолювала мобільну групу, яка викрала пораненого Ярослава Стецька із госпіталю з-під арешту. Дивом подолавши дві тисячі кілометрів, Ярослава Стецька доправили до Мюнхена. Під час цієї подорожі Ганна Музика взяла собі ім’я Слава, між обома зародилося сильне кохання. У 1946 році в Мюнхені Ярослав і Ярослава побралися, і відтоді вона – дружина «професійного революціонера» і перша його помічниця в усіх справах.
З кінця 1945 року Ярослав Стецько очолив Антибільшовицький блок народів (АБН) і Слава увійшла до його центрального комітету, очолювала редакцію часопису «АБН кориспонденс». Її енциклопедичні знання, висока ерудиція і хист політичного аналітика знадобилася в роботі керівника пресбюро АБН, редактора журналів «АБН кориспонденс», «Юкрейніе ревю». Була співорганізатором Червоного Хреста УПА, жіночої мережі і юнацтва ОУН.
Життя за кордоном було насичене, змістовне та водночас небезпечне: подружжя Стецьків їздили по світу та розповідали правду про сталінський режим, радянську владу, голодомор, мільйонні жертви. Вони зустрічалися з світовими лідерами, організовували просвітні компанії, конференції, аби привернути увагу до боротьби проти тоталітаризму в усьому світі. У багатьох містах і столицях вони організовували багатотисячні демонстрації протесту проти комуністичного режиму, вимагали у радянських посольств у різних державах звільнення політв’язнів.
Життя в Німеччині – це постійні переїзди, радянські спецслужби буквально полювали за ними. Як розповідала пані Слава, вони й тижня не жили в одному помешканні. Постійно на валізах, постійна зміна автомобілів. У Мюнхені Ярослав і Слава Стецько входили до кола найближчих друзів і соратників Степана Бандери. На суді над агентом КДБ Сташинським – убивцею Степана Бандери – Ярослав і Слава Стецьки дізналися, що наступною жертвою Сташинського мав стати саме Ярослав Стецько – уже навіть ключі до їхньої квартири були підібрані.
Ні Ярослав, ні Слава Стецько до кінця життя так і не взяли собі підданства жодної країни – залишалися особами без громадянства. Вони прагнули бути громадянами незалежної України. «Я можу одержати громадянство тільки там, де народилася» – говорила Ярослава Стецько.
Після смерті чоловіка пані Слава у 1986 році очолила АБН. Славу Стецько знали прем’єр-міністри, президенти, високопосадовці різних країн світу.
Після вимушеної еміграції Ярослава Стецько вперше приїхала в Україну до святкування 30 червня 1991 року 50-річчя «Акту проголошення відновлення незалежності України», яке пройшло у Львові. Таким чином вона протягом 47 років не була у себе на батьківщині. У тому ж 1991 році Ярослава Стецько переїхала в Україну на постійне місце проживання.
В Україні Ярослава Стецько своїм першим завданням поставила створення на основі ОУН (б) політичної партії. 18 жовтня 1992 року ця партія була створена і отримала назву «Конгрес українських націоналістів» (КУН). Ярослава Стецько була обрана головою партії. На цій посаді вона перебувала до самої своєї смерті. 27 березня 1994 КУН брав участь у перших парламентських виборах на Україні після здобуття незалежності 24 серпня 1991 року.
На початку 1997 року проходили довибори до Верховної Ради України по Надвірнянському (№ 201) виборчому округу (Івано-Франківська область). Отримавши до того часу повноцінний український паспорт, Ярослава Стецько взяла в них участь і виграла, набравши 86,6% голосів виборців. 2 березня 1997 року вона принесла присягу народного депутата України.
Будучи найстаршим за віком депутатом Верховної Ради, Ярослава Стецько 14 травня 1998 відкривала перше засідання новообраного парламенту. На парламентських виборах 31 березня 2002 року Ярослава Стецько виступала під номером 11 виборчого списку «Нашої України» і втретє була обрана депутатом Верховної Ради України. 14 травня 2002 року вона знову приводила до присяги депутатів українського парламенту.
«Я вірю в Українську націю» – життєве кредо Ярослави Стецько. «Як я люблю цю Україну!» – щоразу говорила Слава Стецько, коли їхала з Борисполя до Києва. Кращої країни у світі – а я об’їздила багато, але з такими краєвидами, горами, з такою землею – немає ніде!»
Слава Стецько мала хворе серце, але не погодилась на операцію за кордоном. В заключенні лікарі написали: «Пацієнтка відмовилась від оперативного втручання через невідкладні справи на Батьківщині». Таким був останній запис її медичної книжки…
Українська «залізна леді» і «вічна революціонерка» померла 12 березня 2003 року в лікарні Мюнхена трохи не доживши до свого 83-річчя. Похована на Байковому кладовищі в Києві.
Життя цієї жінки було бурхливим, цікавим, незвичайним. Вона була однією із тих жінок, які поклали своє життя на вівтар боротьби, пліч-о-пліч зі своїм чоловіком.
За інформацією відділу бібліотечної та краєзнавчої роботи ЧРОМЦ НТ.
